2. Військові, економічні і соціальні показники нашої країни дають змогу зробити висновок, що всі резерви розвитку України, як держави, в рамках моделі, що має місце з початку Незалежності, вичерпано. Запас міцності, який залишився нам після розпаду СССР в оборонному потенціалі, виробничих потужностях, підготовлених кадрових технічних і військових ресурсах доходить своєї межі. Ці ресурси або проїдені, або продані, як брухт, їх новими «власниками», або значною мірою фізично та морально застаріли. Таке бездарне розтринькування колосального потенціалу може викликати крім подиву ще сумніви в розумовій адекватності керівництва України практично всіх років незалежності. Але, якщо аналізувати зв’язки всередині української правлячої верхівки, то можна зробити висновок, що, насправді, такий хід подій був закономірним. Дозволю собі невеликий екскурс в історію, тому що без цього важко зрозуміти причини цього, а отже – і причини того, яким шляхом маємо рухатись, щоб відійти від тієї прірви, над якою зависли.
    «Політична еліта України»
    Розвиток будь-якої країни залежить від політичної еліти – групи людей, яка складає меншість, але є внутрішньо єдиною соціальною сукупністю і виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень у сфері політики. В 1991 році Україна отримала в спадок стару совєцьку партійно-господарську номенклатуру, яка згодом трансформувалась у те, що при президенті Ющенку стали називати «українською політичною елітою». Треба зважати, що в масі своїй ця група складалась не з патріотів України, а якщо такі там і були, то вони не займали якихось ключових посад, і їх вплив на політику держави Україна був мінімальним. Кадри підбирались майже виключно для ефективного проведення політики колонізації України і втрати її населенням української ідентичності.
    Тому, після розвалу СССР, частина номенклатури зайняла відверто антидержавну позицію, решта зайнялась задоволенням своїх меркантильних потреб з використанням всіх можливостей державного апарату. Невелика кількість патріотів у владі не могла помітно впливати на вектор розвитку і в подальшому була поступово «вимита» з владних крісел. Шлях в напрямку руйнації економіки полегшувався ще й тим, що були зруйновані «Комітет партійного контролю» і «Народний контроль», а на їх місці «забули» створити органи, які взяли б на себе їх функції по відбору керівних кадрів і стримування владних «апетитів». Ці обставини, а також відсутність на той момент хоча б якихось елементів громадянського суспільства відкрили шлях до влади Януковичу та його «команді», а Ахметову, Пінчуку та іншим олігархам – шлях до захмарного багатства.
    Це багатство майже у всіх «українських» мільярдерів (серед яких немає жодного етнічного українця) було нажито з використанням тих чи інших оборудок, які лежали далеко за межами українського законодавства та моральних принципів. Основні з них перелічити неважко: перепродаж російського газу та оборудки з ним, контрабанда, масштабне розкрадання бюджетних коштів, «прихватизація» за копійки великих об’єктів енергетики та промисловості, земельних ділянок і об’єктів нерухомості та спекуляції з ними. «Прибутки» в цих секторах «економіки» були настільки високими, що ні про який розвиток виробництва мови йти не могло. Дійсно, краще вкласти менш ніж півтора мільярда гривень в купівлю «Павлоградвугілля» (тобто, отримати десяток шахт разом з інфраструктурою по ціні однієї – прибуток тут складає не менше 1000% за одну оборудку), ніж будувати на ці гроші завод чи фабрику і чекати кілька років повернення вкладених коштів. А ще – використовуючи своїх людей у владі – перекласти в свої кишені ще й бюджетні гроші. Приклад – те ж «Павлоградвугілля»: до того, як продати все це Ахметову, в нього було вкладено десь 1,5 млрд. гривень бюджетних коштів.
    В режимі проїдання совєцької спадщини і тотального розкрадання бюджету економіка України функціонувала всі 23 роки Незалежності. Звичайно, весь цей час країною керували не лише люди з постсовєцьким минулим – ці люди старіли та помирали, на місце тих, які вибули, приходило молоде покоління керівників. «Молоді кадри» підбирались вже під нові завдання – заводи, фабрики та електростанції будувати було вже не потрібно, але треба було вміти гарно «пиляти» держбюджет, обслуговувати існуючі корупційні «схеми» та будувати нові. А ще потрібно було вміти вигравати вибори. Тому, через 23 роки Незалежності в керівних органах держави знаходяться люди саме з таким (негативним) досвідом і зв’язками. Перевиборами до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування в умовах існуючої партійно-політичної системи змінити нічого не вдасться – ті люди, які з «опозиції» переміщаються у владу теж, зазвичай, є продуктом системи. Поодиноких справжніх опонентів система або ламає, або адаптує до гри по своїх правилах, або викидає геть. Намагання обновити систему влади, вводячи туди окремих «хороших» людей, приречене на невдачу саме з цих міркувань. Досвід участі у владі окремих учасників Майдану підтверджує цю тезу – вони розділяються на тих, хто або просто себе нічим не проявив, або тих, хто «засвітився» у діях, які мають ознаки корупції та зловживань владою.
    Чи маємо майбутнє?
    Серйозні надії на перспективу дає активізація мас в ході Української Революції. Подальший хід революційного процесу буде визначати, яким шляхом піде країна – еволюційним чи революційним. Еволюційний шлях передбачає повільну зміну політичної еліти шляхом входження в неї найбільш яскравих представників Майдану, добровольчих батальйонів, Збройних Сил, волонтерських організацій. Враховуючи масштаби корупції, процес може розтягтися на десятки років. Весь цей час близько 80% населення України буде жити в бідності, виробництво розвиватиметься слабо (його гальмуватиме корупція), рівень освіти буде падати. Соціальні та морально-психологічні наслідки для суспільства будуть в основному тяжкими на протязі згаданих вище десятків років, поки хід еволюції не призведе до перелому негативних тенденцій.
    Результат цієї еволюції багато в чому залежатиме від  наявності такого чинника, як Росія та її проросійської «п’ятої колони» в Україні. Ця «п’ята колона» в Україні потужна, як ніде і складається з чиновників, які стоять на антиукраїнських позиціях, олігархів, які розбагатіли за рахунок перепродажу російського газу та оборудок з ним та «Української Православної Церкви (Московського Патріархату)» - вивіски, за якою ховається «релігійна» частина «п’ятої колони» в Україні. А ще – бойовики з «ДНР» і «ЛНР», проросійські активісти, які пішли в підпілля на території Вільної України, непогашений військовий конфлікт на Сході, окупований Крим та агресивна політика Кремля. Тому шлях еволюції політичної еліти України в українську політичну еліту має серйозні ризики, які не дають впевненості в його остаточному успіху.
    Революційний шлях зміни еліт передбачає різку заміну державного апарату, тобто - одночасне звільнення значної частини корумпованих чиновників (на першому етапі – близько 120 тисяч осіб), націоналізацію (конфіскацію) активів, які були приватизовані олігархами з очевидними порушеннями законодавства. Це відразу значною мірою розірве корупційні зв’язки у владі та має стати передумовою для глибоких реформ. Вони мають на меті досягти суттєвого росту виробництва, підвищення рівня освіти, зламу негативних демографічних тенденцій, зростання соціальних стандартів. Під час впровадження цих реформ від керівників різного рівня потрібні будуть креативні рішення для розв’язання надзвичайно глибоких проблем. Саме тому не вийде обпертись на чиновників «дореволюційного розливу» з їх корупційним або конформістським досвідом. Їхнє місце мають зайняти «люди з натовпу» – серед яких є багато людей з відповідною освітою, корисними для вирішення завдань державного будівництва вміннями і навичками та великим бажанням працювати. Посилання на те, що ці люди «недосвідчені в питаннях управління», не є перепоною для зайняття тієї чи іншої посади – відсутність «досвіду» роботи в українських органах влади означає, крім іншого, що вона не є ланкою тієї чи іншої корупційної «схеми».
    Мотивація «чиновників з народу» буде на дуже високому рівні – адже це схоже на виграш у лотерею, де призом є підйом на кілька щаблів по соціальній драбині. Звичайно, не всі нові управлінські кадри виявляться на висоті. Нічого страшного – через кілька місяців на місце тих, хто не справився, в результаті ротації, прийдуть нові люди. В світовій практиці реформи такого типу вже були – згадаймо, наприклад, Японію після Другої Світової Війни, і вони були успішними. Немає підстав вважати такий шлях безперспективним для України.
    Залишається відповісти на питання: «Яка політична сила (чи сили) здатна (здатні) провести такі реформи?» Враховуючи ту обставину, що «розкручені» політичні партії в Україні є або відверто олігархічними проектами, або проектами з непрозорою схемою фінансування (тобто – за ними також можуть стояти олігархи), відповідь на це питання буде невтішною – таких партій наразі немає. Сподіватись на те, що в результаті еволюції така сила з’явиться найближчим часом, не має підстав – сучасні партії є, по-суті, школами корупції. Ще в 2005 році мені на очі потрапили результати дослідження, згідно з яким 80% партійних коштів тупо розкрадались функціонерами. А ще – продаж місць в партійних списках представникам бізнесу або зняття з виборчих перегонів за «окрему плату». А ще – «технічні» кандидати та «технічні» партії, і т. д., і т. п. Але ж саме функціонери зазвичай є кандидатами від партій на різні виборні посади! Очікувати, що партійний функціонер, який пройшов подібну «школу», буде опікуватись реформами – невиправданий оптимізм.
    Політичний проект середнього класу
    Висновок, який можна зробити зі сказаного вище, один – для проведення рішучих реформ потрібна політична сила, побудована за новими принципами, з прозорим фінансуванням «не з однієї руки», яка складається з людей, зацікавлених в рішучих реформах. Загалом, в цьому зацікавлене все населення України за винятком олігархів, членів їхніх сімей та людей, які їх обслуговують. Тих, хто його здатний реалізувати, значно менше – людина, яку поставили на межу виживання, про політику не думає, вона намагається вижити. В країні, однак, є прошарок людей, зацікавлений у встановленні справедливих і твердих правил гри, які вигідні і решті населення і спроможний їх встановити. Це середній клас – громадяни, чий рівень доходів і добробуту вищий ніж у основної маси громадян, але які не мають своїх куплених суддів чи бандитів, що їх захищали б. В Україні НЕМАЄ ІНШИХ ЛЮДЕЙ, які були б здатні створити політичну силу, що може провести необхідні реформи.
    Багато хто каже, що вже й так є дуже багато партій і створення ще однієї «розпорошить сили». Такий аргумент нагадує мені пораду людині, яка хоче купити собі автомобіль, не робити цього на тій підставі, що автомобілі, мовляв є вже в багатьох людей і можна їздити на них. Можна, звичайно, спробувати під’їхати й на чужому автомобілі, але пункт призначення його господаря і пасажирів швидше всього будуть відрізнятись. Треба дивитись правді у вічі і визнати, що партії, яка захищає середній клас, в Україні поки що НЕМАЄ.
    По своїй природі середній клас зацікавлений в рості добробуту населення країни, адже основна маса середніх і малих підприємців прямо чи опосередковано зорієнтована на обслуговування цього населення і зацікавлена у підвищенні його купівельної спроможності. Тому «партію середнього класу» з програмою реформ зорієнтованих на середній клас підтримає і значна частина населення, яке також потерпає від корупції, бюрократії та безробіття. Така підтримка тим більш імовірна, що революційні настрої ще не пішли на спад – потік добровольців в Збройні Сили та добровольчі батальйони, багато волонтерських груп і окремі волонтери є підтвердженнями високої громадянської активності. Армії допомагають не лише підприємці чи люди з порівняно високими доходами – військо часто спонсорують пенсіонери, які віддають останнє. Зауважу, що аргумент «давайте почекаємо кінця війни», враховуючи написане трохи вище, не витримує критики. Невідомо, коли ця війна закінчиться, а після війни зубожілі населення та середній клас чи зможуть фінансово (та й просто фізично – через втому від війни) витягнути таке завдання. Навпаки – саме під час цієї війни ми маємо найбільш активне і консолідоване населення та найкраще розуміємо і відчуваємо наші проблеми. Тому потрібно приступати до створення «партії середнього класу» якомога швидше – це завдання має найвищий пріоритет. Адже від успіху чи невдачі реалізації цього політичного проекту залежить майбутнє України, а отже і майбутнє всіх нас.

    Микола Осіпчук

    Автор: , опубліковано тому
    0

    Додати коментар

  3. Опалювальний сезон наближається, потрібно терміново знайти заміну російському газу. Вихід є – потрібно перевести обігрів будинків на індивідуальні системи електричного обігріву, замінивши централізоване опалення. Зробити це не складно – одну дво-, трикімнатну квартиру обладнати сучасними плівковими обігрівачами може одна людина за одну робочу зміну. І коштує це небагато – 4-5 тисяч гривень за електричну систему обігріву (включаючи роботу). Далі – грійся на здоров'я: хочеш – встанови більшу температуру, а хочеш – зроби прохолодніше. Можна встановити обігрів на мінімум, коли йдеш на роботу або – коли їдеш у відрядження чи відпустку і запрограмувати вмикання на час, коли повернешся додому. Можна гріти лише ті приміщення, де знаходяться в цей момент люди, а в решті – поставити мінімальну температуру. І не треба відкривати вікна, коли надворі тепло – систему опалення включаєте ви особисто, а не дядько з “тепломереж”. Ага, мало не забув – електрообігрів десь вдвічі дешевший за “централізоване”.
    Однак, на шляху до теплового комфорту, лежать бюрократичні паперові завали – лише за дозвіл відключитись від централізованого опалення і встановити в себе індивідуальну систему електрообігріву потрібно заплатити кілька тисяч гривень. Ці заборони не спішать відміняти, незважаючи на те, що надворі війна і наближається холодна зима – цілком можливо, що у чиновників тут є свій матеріальний інтерес. Ну що ж, ми не горді і готові безкоштовно зробити за них роботу і підготувати відповідний документ.
    ---------------------------------------------------------------------------------------------
    Віце-прем’єр-міністру України
    Гройсману В.Б.


    Надсилаю обіцяний мною в листі від 20 липня проект Постанови КМУ.

    П О С Т А Н О В А
    (проект)
    „Про заміну газового обігріву житла на електричне”

    Зважаючи на важливість швидкого та значного зменшення споживання природного газу і можливість заміни обігріву житла з газового на електричне Кабінет Міністрів постановляє:
    1. Затверджені Постановою НКРЕ від 17 січня 2013 року №32 Правила приєднання скасувати.
    2. Наказ Мінрегіонбуду, яким заборонено відключення об’єктів від централізованих систем теплопостачання, скасувати.
    3. Скасувати чинний порядок встановлення систем електричного обігріву, який передбачає отримання споживачем та/або власником будинку, включаючи багатоквартирні:
    - нових технічних умов приєднання;
    - розробку проекту на електричний обігрів та нового проекту електропостачання на багатоквартирний будинок;
    - виконання проектних та монтажних робіт ліцензованими організаціями.
    4. Встановити новий порядок, за яким монтаж системи електричного обігріву повинен виконуватись проводом необхідного поперечного перерізу а для захисту від враження споживачів електричним струмом система обігріву або вся внутрішньоквартирна чи, для приватного сектору, внутрішньобудинкова мережа повинна підключатися до джерела живлення двопровідною лінією через ПЗВ та автоматичний вимикач або диференційний автоматичний вимикач. При цьому через низьку ефективність та обов’язкову необхідність захисного заземлення надалі встановлення електричних котлів для обігріву житла забороняється.
    5. Мінрегіонбуду спільно з Мінпаливенерго до 1 жовтня 2014 року розробити та затвердити норми споживання електроенергії на обігрів житла.
    6. Мінсоцполітики до 1 жовтня 2014 року внести зміни до Положення про житлові субсидії, якими передбачити надання житлових субсидій на обігрів житла, що має електричні системи опалення.
    7. Комунальним підприємствам до початку нового опалювального сезону привести внутрішні електричні мережі будинків, які мають електричне опалення, до стану, що забезпечить їх надійну роботу в опалювальний сезон.
    8. НКРЕ, протягом 10 днів з набуття чинності даної Постанови, внести зміни до Постанови, якою затверджені тарифи на електроенергію для населення, і розповсюдити тарифи для електричного опалення для дачних будинків, в яких населення мешкає в зимовий період.
    9. З метою забезпечення можливостей обігріву житла електроенергією, НКРЕ протягом 30 днів внести до ліцензійних догорів енергопостачальних організацій вимогу про встановлення мінімальної договірної потужності для населення яке мешкає:
    - в квартирах з загальною площею до 65 кв. м – 3 кВт, понад 65 кв. М – 5 кВт;
    - в приватних будинках з загальною площею до 80 кв. М – 5 кВт, понад 80 кв. м та за наявності трифазного живлення 5 кВт на одну фазу.
    10. Енергопостачальним організаціям:
    - до початку опалювального сезону 2014 -2015 років забезпечити можливість споживання електроенергії за вказаною в п.9 договірною потужністю;
    - заборонити вимагати з споживачів будь-які кошти за збільшення договірної потужності, окрім вартості нового захисного обмежуючого автоматичного вимикача за умов встановлення його коштом енергопостачальника, а також документи які підтверджують право власності на житло;
    - з моменту набуття чинності даної Постанови всім власникам житла в якому електричне опалення було встановлене та експлуатувалось до набуття її чинності, застосувати тариф на електричне опалення за його наявності без додаткових умов в безперечному порядку;
      - за заявами споживачів – власників електричного опалення замінити лічильники на багатотарифні з відшкодування власниками різниці вартості багатотарифного та заміненого ним лічильника.
      11. Після набуття чинності даної Постанови будь-які вимоги інших нормативних документів вважати такими що втратили чинність. Мінрегіонбуду, Мінпаливенерго, НКРЕ та іншим зацікавленим відомствам в місячний строк привести їх у відповідність до даної Постанови.
    12. Контроль за виконання Постанови покласти:
    - від уряду – на Віце-прем’єр-міністра України Гройсмана В.Б.;
    - в регіонах - на голів обласних та районних адміністрацій, міських, селищних та сільських голів, а також – на обласні, міські та районні прокуратури.


    Підготував Леонід Тартасюк
    22 липня 2014 року
    Читати також:

    Газовий бастіон корупції


    Автор: , опубліковано тому
    0

    Додати коментар

  4. Останні роки в нашому суспільстві панувала зневіра. У владі – одні шахраї та бандити. Та й звичайні громадяни теж не виглядали янголами. Багато хто не вважав за гріх поцупити те, що погано лежить, особливо якщо воно «колгоспне», тобто державне. Кожен дбав сам за себе. Здавалося, що такі поняття як «патріотизм», «героїзм», «самопожертва» навіки залишилися в минулому. Можливо, причина в тому, що двадцять років незалежності ми прожили відносно спокійно, не відчували крайньої потреби в героях. Ніхто на нас не нападав, нікого не треба було рятувати, зброю не роздавали на вулицях, як пиріжки.
    • Хто вони – герої нашого часу? Розкажіть мені про якийсь бойовий подвиг, – прохаю молодого хлопця, «срочника» Женю, який лежить із простреленою ногою в одній із дніпропетровських лікарень.
    • А всі вони герої – ті, хто стоять зараз на «передовій», - упевнено відповідає поранений.
    Женя пішов до армії у березні 2013 року. Думав відслужити й додому – в рідне село. Мріялося працювати, збудувати власний будинок (хлопець закінчив будівельний технікум), обсадити його плодовими деревами, одружитися, народити двох діточок.
    Але не так сталося, як гадалося. Молодий солдат потрапив у пекло неоголошеної війни, яка підступно роздмухується на Донеччині зовнішніми силами. Захищаючи підступи до рідної домівки, зросив землю України живою кров'ю. До речі, зараз на полях Донбасу рясно квітне червоний мак – дрібні листочки падають на землю, мов краплини… Можна було б милуватися. Але не в такий час.
    Батьки Жені не знають, де їх син. Не знають, що він отримав поранення, захищаючи Батьківщину.
    - Я їм нічого не сказав, бо будуть хвилюватися. Ще захочуть приїхати, а їхати небезпечно, - скромно посміхається мій співрозмовник.
    - А дівчині своїй сказали? – допитуюсь я.
    - Сказав. Вона переживає…
    Поруч із Євгеном в палаті лікується Роман – кулеметник, який отримав поранення на українському блокпосту під Слов'янськом. Округле смагляве обличчя степовика (Роман – із Дніпродзержинська), лагідні очі. І хоч Романові пасує військова форма, насправді він має мирну професію, до якої планує повернутися після закінчення бойових дій, він – водій.
    • Романе, а як ви потрапили до війська? Вас мобілізували?
    • Насправді для мобілізації я не дуже підходив за віком, але зголосився добровольцем. Якщо кожен буде ховатись і довідки собі малювати, кому тоді захищати Батьківщину? Не 18-річних же хлопчаків, які не бачили війни, посилати на передову. Ми з друзями вп'ятьох зібралися та вирішили, як тільки комусь із нас прийде повістка, усі разом ідемо разом із ним добровольцями. Щоби плечем до плеча стояти, один одного підтримувати. От підлікуюся та знову до хлопців поїду, бо їм погано без кулеметника.
    • А ви бачили війну? До того як пішли до українського війська?
    • Я два рази був на Майдані, у лютому, коли вже загинули п'ятеро наших хлопців. Коли вбили Нігояна. Нас взагалі 12 чоловік збиралося їхати, а поїхали тільки двоє. Ми хотіли на власні очі побачити, хто там і за що стоїть, на Майдані. І побачили. Там знайшли відповіді на багато питань. Я в Автомайдані був… А потім, коли в України забрали Крим, бо хотіли нашу перемогу на Майдані вкрасти, я не міг на це спокійно дивитися. Хоча моя мама і дружина мене досі не розуміють. Вони не були на Майдані, не дивилися в очі людям, які життя не шкодували заради своєї країни…
    • Розкажіть про якийсь героїчний вчинок, свідком якого ви були під час перебування на Донбасі.
    • Там кожен вчинок потребує вольових зусиль, сміливості. Навіть просто знаходитись там. Не всі ті, хто пішов добровольцем, могли витримувати це. Коли мене поранили, друзі приїхали провідати нас. Я просто не уявляю, як вони до нас дісталися, вони ризикували. А один із моїх друзів фельдшер. Він подивився на мою руку – перелам кістки. Сказав, що треба негайно до лікарні. А до нас туди машини швидкої допомоги не доїжджають. Поранених перевозимо в бронетранспортерах. Тож друзі привезли мене сюди. Хірург сказав, що дуже вчасно – іще трошки, і був би я без руки. Отак сміливість друзів урятувала мене від ампутації.
    • А хто в вас стріляв? Ви бачили обличчя тих людей?
    • Не бачив. Але це були добре підготовлені до війни люди. Найманці. Вони дуже швидко рухалися. Вміло поводилися зі зброєю.
    • Як вас сприймали місцеві мешканці? Були такі, що вам дякували?
    • Були. Багато. Привозили нам різних харчів, консерви. Одного разу живого барана привезли. На шашлики. Ми його прив'язали до бронетранспортера, і він у нас довго жив. Своя худобина (посміхається). Відгодувався. А потім, коли нас атакувала, відірвався та втік…
    Ось такі вони – українські солдати. Готові на смерть битися за Україну з озброєним ворогом, але в яких рука не підіймається зарізати живого барана. Хіба ж його в тому провина, що народився в отарі?
    Ірина РЕВА,
    Дніпропетровськ, 
    червень 2014 року



    Автор: , опубліковано тому
    0

    Додати коментар

  6. Нарешті, в кабінетах Кабінету Міністрів (вибачте за каламбур) відбулася епохальна подія – здійснено, по-суті, перші реальні кроки по заміні імпортованого дорогого російського газу на вітчизняну електроенергію. Цей крок, про необхідність якого ми багато писали (ще з 2011 року) і всіляко намагались донести це до керівництва країни, дає можливість отримати реальну енергетичну незалежність за короткий термін – рік-два, не більше. В наших матеріалах обґрунтовувались вигоди від такого переходу і, саме головне, його реальність, однак, на той момент наш голос не був почутий. Реакція влади була спрямована в абсолютно протилежний бік від електрообігріву. Не зацікавила дана тема й ЗМІ, які надавали перевагу обговорення малореальних або “довгограючих” способів відмови від імпорту російського газу.
    Зрозуміло, чому “не помічали” можновладці – відсутність ретельного обліку в газовій сфері давала змогу будувати потужні корупційні схеми, які давали (і, поки що, дають) можливість класти до кишень кілька мільярдів доларів. Наші власні підрахунки дали 2 мільярди доларів (щорічно) лише по трьох позиціях – підігрів води і приготування їжі в помешканнях без газових лічильників та через підмішування до газу азоту (тут для розрахунків нами була взята занижена цифра в 5% азоту від загального об'єму, в той час, як фахівці називають цифру в 13%). Нещодавно Прем'єр-міністр Арсеній Яценюк озвучив цифру в 5 мільярдів доларів США (за рік), хоча і вона, на нашу думку, є заниженою.
    Можна зрозуміти і представників засобів масової інформації – “розкрутка” цієї теми відразу приводила журналіста до конфлікту з власниками каналу чи видання, на яке той (та) працював (працювала). Наслідки для того, хто на таке наважився, могли бути, без перебільшення, фатальними – дійсно, що можна очікувати від олігарха, якому завадили покласти в кишеню кілька мільярдів зелених купюр? Особливо, якщо цей олігарх – діючий президент (Янукович). Мовчання журналістів з цього приводу породжує, однак, питання про міру їх патріотизму, а, також, про існування журналістської етики, зрештою – про існування для журналістики понять Добра і зла.
    Однак, судячи з того, що сказав Яценюк, його оточують “помічники”, які не зацікавлені в руйнуванні вищезгаданих корупційних схем. Зі слів Прем'єр-міністра зрозуміло, що заміна газу електрикою буде опиратись на рішення не оптимальні ні технічно, ні економічно. Це загрожує Україні виникненням нових проблем замість того, щоб успішно ліквідувати проблеми існуючі. Зокрема – зайвими витратами ресурсів, що в умовах війни може мати для нашої країни дуже тяжкі наслідки.
    Красти є річ аморальна завжди, але крадіжка в умовах війни – річ гіпер-аморальна. Мовчати про це у військовий час є абсолютно неможливо для тих, хто вважає себе патріотом своєї країни і розуміє, що відбувається, адже наші Збройні Сили потерпають від нестачі зброї, техніки, амуніції. За ті п'ять мільярдів доларів, які, поки що, кожного року розкрадаються з “газової” сфери, ми можемо в короткий термін вивести нашу Армію на якісно новий рівень, адже ця сума – 3 (три) річних оборонних бюджети України!
    Ще рік тому “газові” корупційні схеми здавались непорушними, на їх створення і безперебійне функціонування десятки років працювали технічні фахівці, державна репресивна машина, міністри і депутати, прем'єр-міністри і президенти. Ця зграя негідників ради власного збагачення руйнувала власну країну, користуючись байдужістю і технічною необізнаністю людей. Зараз, можливо вперше за всю історію Незалежної України, з'явилась можливість, завдяки Майдану, припинити розкрадання цих гігантських сум. Майдан залишається і ще довгий час буде залишатись суттєвим чинником української політики. Нашим завданням у цьому питанні є роз'яснення суспільству і патріотам у владі суті схем розкрадання газу і шляхи їх ліквідації. Крім того, дуже корисним буде висвітлення різних аспектів реорганізації енергетики, адже відмова від імпорту російського газу призведе до кардинальної перебудови не лише енергетики, а й виробництва і економіки в цілому.
    Пропонуємо вашій увазі цикл публікацій, присвячених “газовій” темі, запрошуємо до співпраці у пошуку оптимальних рішень і руйнуванні корупційного газового бастіону.
    Микола Осіпчук
    ========================================================================
    Віце-прем’єр-міністру України
    Гройсману В.Б.

    Другий день телебачення демонструє виступ Прем’єр-міністра України
    Яценюка, в якому він заявляє, що населенню, яке замінить газові котли на електричні замість тарифу 1,19 грн./кВт∙год буде застосовано пільговий тариф на електроенергію: вдень – 80 коп./ кВт∙год та вночі – 30 коп./кВт∙год.
    По-суті, цифри, озвучені на телебаченні не є пільговим тарифом і дискредитують ідею заміни газу на електроенергію, адже за чинними Постановами НКРЕ базовий тариф на електричне опалення більш ніж утричі менший і складає 23,7 коп./ кВт∙год. Нічний тариф складає 70% від базового при двохтарифному (з 19-00 до 7-00) та 40% при трьохтарифному (з 23-00 до 7-00) обліку, за умов якого існує дві зони (з 8-00 до 11-00 та з 20-00 до 22-00) з підвищеною в 1,5 рази вартістю електроенергії.
    Вважаю за необхідне терміново спростувати наведену А.Яценюком інформацію і прошу детально ознайомитись з доданою до листа Аналітичною запискою, яка надсилалась електронною поштою до Дніпропетровської ОДА та надавалась особисто голові Кіровоградської ОДА.
    Для пришвидшення впровадження заміни готовий виїхати на зустріч з урядовцями в будь-який день.

    Леонід Тарасюк, інженер та винахідник
    10 липня 2014 р. тел. 0501578398

    ========================================================================
    Президенту України Порошенко П.О.
    Прем’єр-міністру України Яценюку А.П.
    Голові Кіровоградської ОДА Петіку О.В.
    Голові Дніпропетровської ОДА
    Коломойському І.В.

    Аналітична записка

    Наводжу проведений мною протягом 9 років аналіз використання індивідуальних систем опалення з використанням низькочастотних інфрачервоних нагрівачів вітчизняного виробництва, порівняння їх з централізованими системами опалення, а також надаю інформацію про можливості вітчизняної електроенергетики.
    Загальна потужність вітчизняних генеруючи компаній – 53000 мВт, у т.ч.: АЕС – 13800 мВт, ГЕС – 5500 мВт, геліо – 20 мВт, ТЕС і ТЕЦ понад 33000 мВт.
    За статистикою, в 2012 р. було вироблено 198 млрд. кВт/год з яких 48% виробили АЕС. При цьому було видобуто 86 млн. т вугілля, з яких станом на 1 січня 2013 року 15 млн. т залишилось на складах.
    За нормативами на виробництво 1 кВт/год витрачається 0,36 кг вугілля з теплотворною здатністю 6500 ккал/кг, нормативна теплотворність природного газу складає 8250 ккал/м3. К.к.д. енергоблока ТЕС – 37%, вихід тепла при газифікації вугілля – 40% від тепла при спаленні вугілля.
    За зібраною мною статистикою трохи утеплений приватний будинок площею 60 кв.м в саму холодну пору щомісяця споживає на обігрів не більше 1250 кВт∙год, не утеплена трикімнатна квартира в будинку 95-ї або 121-ї будівельної серії – 1000 кВт∙год, двокімнатна – 750 кВт∙год, однокімнатна – 500 кВт∙год.
    Згідно підрахунків за формулою Джоуля-Лєнца при спалюванні 1 м3 природного газу виділяється стільки тепла, як і при використанні 9,55 кВт∙год електроенергії. Фактично, при заміні газових систем опалення на згадані на початку електричні в приватних будинках потрібно не більше 5 кВт∙год, в квартирах багатоповерхівок коливається від 3 кВт∙год до 3,5 кВт∙год. Для обігріву однокімнатної квартири достатньо 1,5 кВт потужності, двокімнатної – 2 кВт, трикімнатної – 2,5 кВт. Мною перевірено, що при обмеженні споживання будь-якої з них потужністю 3 кВт, внутрішньобудинкова електрична мережа заміни не потребує. Середньогодинна потужність споживання на обігрів згаданих будинку та квартир не перевищує відповідно 1,73 кВт, 1,25 кВт, 1,05 кВт, 0,7 кВт.
    Власний досвід доводить, що переобладнання будь-якої зі згаданих вище осель на систему індивідуального електричного обігріву два фахівці середньої кваліфікації виконують без проекту протягом одного робочого дня. Вартість їх складає: для згаданого будинку та трикімнатної квартири – 5500 грн., двокімнатної – 4800 грн., однокімнатної – 2500 грн.
    Такі системи обігріву тривалий час використовуються в м. Алчевську Донецької обл., у м. Синельникове, селищах Богданівка та Юр'ївка Дніпропетровської обл. і широко розповсюджені в м. Кіровограді, де їх кількість становить від 10000 до 20000.
    За моєю оцінкою, населення за опалювальний сезон споживає на обігрів 18 млрд. куб. м природного газу, який можна замінити 90 млрд. кВт/год електроенергії. Для її виробництва необхідно 32 млн. т вугілля. Зважаючи на те, що в 2012 р. з 86 млн. т 15 млн. т залишилось на складах, необхідно збільшити його видобуток на 17 млн. т. і придбати в Європі не більше 10 млрд. куб. м газу, що абсолютно реально. Так само реально до зими переобладнати житло на електричний обігрів.
    Переважна більшість населення здатна зробити таке переобладнання власним коштом. Допомогу їм та переобладнання житла малозабезпечених верств населення можуть надати промислові підприємства. Для їх заохочення можна запропонувати їм купувати за пільговими цінами таку кількість газу, яку вдалося зекономити населенню. Додатковий видобуток 17 млн. т вугілля потребуватиме додаткових дотацій вугільної галузі на суму 5 млрд. грн. і створить в Донбасі щонайменше 25000 робочих місць. Імпорт 18 млрд. куб. м газу потребуватиме щонайменше 6 млрд. дол.
    Вартість опалення для населення порівняно з газом зменшиться щонайменше вдвічі, що зменшить витрати Держбюджету на субсидії, а підприємства зможуть отримувати газ не дорожче 250 дол. замість 400, що значно посилить їх конкурентноздатність і стимулюватиме зростання економіки України. Для запровадження згаданої заміни існує чинне Розпорядження КМУ №502-р датоване вереснем 2006 р. Існують і створені НКРЕ перешкоди. Усунути їх легко внісши зміни до Правил приєднання та відповідних Постанов НКРЕ, зокрема до Постанови №497 та з нею пов’язаних, прибравши вимогу для застосування тарифу на електричне опалення “...у встановленому порядку”, який передбачає проектування та наявність заземлення для нагрівачів, які його не потребують за наявністю ПЗВ або дифавтомата.
    Одночасно необхідно передбачити субсидії для споживачів, які користуються електричним опаленням, для чого розробити та затвердити норми споживання електроенергії на обігрів житла. Для приватного сектора така норма може становити щомісяця 21 кВт∙год на 1 кв. м , для квартир – 15 кВт∙год на 1 кв м площі помешкання.
    Леонід Тартасюк,
    інженер та винахідник

    17 червня 2014 року




    Автор: , опубліковано тому
    0

    Додати коментар


  7. За номером 0800-501-482 громадяни можуть цілодобово звернутися до Служби безпеки України на конфіденційній основі в разі наявності інформації щодо корупційних дій з боку державних службовців, питань, що заслуговують на увагу контррозвідки і стосуються особливо небезпечних злочинів проти держави, зокрема державної зради і шпигунства та з інших питань, що належать до компетенції СБ України. 

    Телефони довіри:
    ГУ Служби безпеки України у м. Києві та Київській області –226-32-32Приймальні  ГУ СБ України у м. Києві та Київській області–281-57-77; 281-57-80

    Приймальня Служби безпеки України
    (вул. Малопідвальна, 16, м. Київ 1, 01601)
    тел. 226-25-64, 256-97-32.
    Автор: , опубліковано тому
    3

    Переглянути коментарі

  8. Vae victis
    (Лат. - Горе переможеним)

    Краще вмерти стоячи, чим жити на колінах!
    Долорес Ібарурі

    Дорогі співвітчизники!
    Біда прийшла до нашого дому – українську землю топчуть чужоземні солдати. Вже майже два місяці в Україні діють військовослужбовці військ спеціального призначення Російської Федерації. В їх національній приналежності немає ніяких сумнівів – це в присутності журналістів визнають самі «зєльониє чєловєчкі», це, зрештою, визнав і сам президент Російської Федерації Володимир Путін. Проти України використовуються військові технології 21 століття – війна офіційно не оголошується, українські державні установи беруться під контроль військовослужбовцями Росії під прикриттям «живого щита» – зазвичай, не надто великої кількості проросійськи налаштованих цивільних осіб, проплаченої люмпенізованої частини населення або й відверто кримінального елементу. Ховаючись за групами цивільного населення, російські диверсанти штурмують і захоплюють об’єкти Збройних Сил України, роззброюють військовослужбовців, захоплюють військову техніку. Росія оголосила про анексію Криму, Донецька область значною мірою під контролем зовсім невеликих збройних формувань, яких називають «сепаратистами» і якими керують офіцери Головного управління розвідки Генерального штабу Російської Федерації. На 11 травня на Донеччині призначено місцевий референдум. І хоча повідомлення про питання, які там мають бути проголосовані, суперечливі, немає сумніву, що метою цього референдуму є створення формальних правових підстав для анексії Донецької області Російською Федерацією.
    Прецедент з анексією Криму засвідчив, що міжнародне право Москва ігнорує, а США, Великобританія та Російська Федерація, які виступали гарантами нашої територіальної цілісності згідно Будапештському меморандуму, підписаний за відмову від ядерної зброї, НЕ ВИКОНАЛИ ВЗЯТИХ НА СЕБЕ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ. Більше того, за повідомленнями засобів масової інформації США відмовляються продавати Україні зброю, обмежуючись постачанням деяких видів амуніції і продовольчих пайків. Така позиція по відношенню до дій Росії абсолютно підриває довіру до того твердження, що безпеку країни можна гарантувати системою міжнародних договорів. З цього випливає, що ті країни, які вважають себе союзниками США, Великобританії і Росії, не повинні надіятись на те, що ці держави виконають взяті на себе зобов’язання. Повторюється історія початку 2-ї Світової Війни, коли нацистській Німеччині дали змогу безкарно здійснити аншлюс Австрії, окупацію Чехословаччини, розчленування разом з СССР Польщі. З дій Росії і бездіяльності США та Великобританії можна зробити висновок, що в сучасному світі, як і за тисячі років до цього, діє принцип «хочеш миру – готуйся до війни». Українці мають зробити належні висновки з цього незаперечного факту.
    На жаль, в цій ситуації Збройні Сили показали себе не найкращим чином, без жодного пострілу здавши Крим і кораблі ВМС. Посилання на те, що «не було наказу з Києва» не витримують ніякої критики – зрештою, є Статут і мають бути Обов’язок і Честь. Кожен військовослужбовець і кожен, хто вважає себе чоловіком, має усвідомити, що маємо відвоювати втрачені позиції, а якщо буде потрібно – кров’ю змити цю ганьбу. На жаль, вже після Криму на Донеччині військовослужбовці 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади передали 6 одиниць бронетехніки бандитам і дали себе роззброїти. В результаті 6 БМД (бойових машин десанту) під російськими прапорами дуже потішили бандитів у Слов’янську, які поперепивалися від страху на своїх блокпостах після спецоперації українських силовиків проти нападників на аеродром в Краматорську. Незважаючи на це, рішення про розформування 25-ї бригади видається поспішним, адже якогось розслідування інциденту наразі не було, в результаті чого ганебні ярлики навішено і на тих військовослужбовців, що чесно виконали свій обов’язок.
    Однак, незважаючи на такий ганебний початок, армія та внутрішні війська починають давати відсіч агресорам. Так дві з шести захоплених БМД відбили військовослужбовці Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади. Бандити розбіглись, полишивши БМДшки, після кількох пострілів у напрямку їхніх ніг. Є інформація, що хлопці з цієї частини відбили атаку на свій блокпост, захопивши кількох нападників. А також – знищили блокпост бандитів. Перед тим не стали проявляти надмірний пацифізм і підрозділи Національної гвардії в Маріуполі, відбивши атаку на свою частину. В цьому інциденті було вбито двох нападників, а ще 14 поранено. У ситуації, коли ворог прикривається цивільними особами, не можна до безконечності вмовляти їх не заважати пересуванню військових підрозділів. Зрештою, метою таких дій є захоплення зброї і техніки. А до чого може привести зброя в руках неврівноважених осіб вже бачимо на прикладі Слов’янська, де вже є вбиті і поранені терористами з числа цивільних. Тому подібні дії мають бути придушені в зародку. Сьогодні в соціальних мережах обговорювався досвід сербсько-хорватської війни, коли тактику прикриття «живими щитами» застосовували серби проти хорватських підрозділів. Зрештою, хорвати змушені були вдаватись до наступного: запускали сигнальну ракету, попередньо повідомивши, що хто не покине зону інциденту за 30 секунд після ракети, буде вважатись військовим, навіть якщо у нього немає зброї, з усіма витікаючими наслідками. Буквально після двох спроб нападу на військових і застосування тими зброї, кількість бажаючих нападати серед «цивільних» сербів знизилась до нуля.
    У нас немає вибору – або ми відстоїмо свою країну від агресії, або здамо її не стріляючи. Якщо це станеться, то будемо мати перший в історії подібний випадок. Тоді весь Світ буде вражений українцями, але на цей раз – нашою тупістю і боягузтвом. Всі будуть знати, що таке Україна і де вона, але признаватись, що ти українець, буде важко і соромно. Тезу про те, що «не можна стріляти в братів» підкидає нам ворожа пропаганда – але що це за брат, який скидає на землю символ Української Держави – її державний прапор? А на його місце чіпляє прапор держави сусідньої. Що це за «брати», які, скориставшись нашим післяреволюційним розгардіяшем, хапонули собі наш Крим? Що це за брати, які зі зброєю в руках сіють хаос у різних регіонах України? Ми вже проходили це в своїй історії, коли під час визвольних змагань 1918-1922 років розпустили півторамільйонне військо. А потім був розстріл Героїв Крут, придушені селянські повстання проти більшовиків і Голодомор.
    Викликає подив та обставина, що загін озброєних бойовиків у кількості близько 250 осіб, яким керують диверсанти з російського ГРУ, не лише захопив Слов’янськ, але й вільно роз’їжджає по Донеччині,часом – на «подарованих» дніпропетровськими десантниками БМД, штурмуючи адміністративні споруди в містах і знімаючи призначених Києвом чи обраних громадами посадових осіб. Провести хірургічну спецоперацію в цих обставинах навряд чи вдасться – час для неї вже втрачено, тому має бути проведена військова операція, коли місто повинне бути заблоковане, цивільні мають його покинути, а будівлі, захоплені терористами, розстріляні з використанням артилерії. Росіяни у Чечні прийшли до такої тактики після невдалих спроб вирішити справу по іншому. Нам що, потрібні такі самі жертви серед наших військовиків і цивільних, щоб зрозуміти, що іншого шляху навести лад просто не існує? Адже після Женевських чотирьохсторонніх перемовин по врегулюванні кризи в Україні заяви сепаратистів свідчать, що ці бандити не бажають врегульовувати конфлікт, а просто затягують час, щоб укріпити свої позиції, провести свій сепаратистський «референдум» і зірвати президентські вибори.
    Вони роблять войовничі заяви з метою підбадьорити своє «воїнство» і деморалізувати захисників української державності. Думати, що можна «дотерпіти», а потім після того, як виберемо нового Президента, щось зміниться у відношенні до нас Путіна є великою помилкою. За час, поки ми «терпимо», ситуація погіршується для нас і стає кращою для Кремля. Не треба думати, що у випадку знищення бойовиків відношення населення до влади в Києві суттєво зміниться у гірший бік. Бандити вже дістали до печінок місцеве населення, хоча, як показують події в Криму, це ще не межа розгулу терору. Рішучі дії лише навпаки – підняли б авторитет київської влади в регіоні. Бездіяльність донищує залишки поваги до неї – на Донбасі слабаків не поважають.
    Має місце відсутність спроб нашої влади системно налагодити хоча б якийсь спротив інформаційній війні з боку Москви. Інформація про дії українських силових структур подається фрагментами, не помітно нашої активності у соцмережах. Натомість, ворог подає свої версії того, що відбувається і вони гуляють по Інтернету, розповсюджуючи паніку і розпач. Ведеться потужна інформаційна кампанія проти діючої влади, зокрема – проти керівників силових відомств. Важко сказати, кому дісталося більше – в.о. головнокомандувача Турчинову чи Міністру внутрішніх справ Авакову. Точно можу сказати лише, що пан Путін отримав на свою адресу разів в десять менше критики ніж кожен з них. Незважаючи на те, що ця критика небезпідставна, можна стверджувати, що вона значною мірою обумовлена тією інформаційною війною, яка ведеться Москвою проти України.
    В ході цієї пропагандистської кампанії озвучуються наступні тези:
    - уряд в Києві «нелегітимний», неефективний і його треба скинути;
    - не можна стріляти в «братів-східняків»;
    - події на Донеччині нічим не відрізняються від подій на Майдані – там теж захоплювались будівлі і відбулося силове протистояння;
    Щодо першої тези, то нелегітимним уряд в Києві вважає лише Росія і кілька її сателітів, решта країн нашу владу визнали. Щодо неефективності, то не буду заперечувати – влада дійсно робить часто не зовсім адекватні кроки, але скидати її (особливо - силою) означає поглибити хаос і залишитись без влади взагалі, коли для відбиття нападу Путіна на Україну залишиться лише один інструмент – партизанська війна. Схоже на те, що справа котиться до неї рідненької, але це все ж останній інструмент, який супроводжується значними жертвами серед населення. Свідомо вибираючи його, ми позбавляємо себе можливості нанести втрати ворогу з використанням більш потужних засобів враження.
    Щодо того, чи можна стріляти в «братів-східняків», то мушу констатувати, що не відчуваю братських почуттів до людей, які скидають українські прапори, а замість них вивішують «триколор» загарбника, які вбивають наших військовослужбовців. І які погрожують повбивати своїх противників у випадку перемоги. Щонайменше некоректно порівнювати події на Сході і на Майдані – боротьба на Майдані велась під державними прапорами, штурми адмінбудівель на Сході і Півдні – під прапорами загарбників. І в Києві, під час Майдану, в руках протестувальників я щось не бачив найновіших зразків зброї іноземного виробництва.
    Виходячи з кремлівських пропагандистських тез і останніх кроків прокремлівських бандитів на Сході, можна зробити висновок, що Москва не обмежиться відторгненням Донеччини чи Сходу України. Вторгнення буде здійснюватись під маскою «армії донецької республіки» загонами з громадян Росії, адже боєздатність формувань терористів без російського спецназу нульова. У зв’язку з цим викликає подив і обурення «призупинення антитерористичної операції» у зв’язку з Паскою і Женевськими угодами. Уважно читаючи текст цих угод, я не помітив заборони здійснювати дії проти озброєних терористів. Використовувати Великоднє свято для надання передишки терористам і укріплення їх позицій – це смертельний гріх і сприяння вбивствам українців вже в недалекому майбутньому.
    Незважаючи на досить різношерсті заяви терористів-сепаратистів, можна зрозуміти, чого найбільше вони бояться. Гасла «Розпустити і роззброїти Самооборону Майдану і Правий сектор», «Національную Гвадію в плєн не бєрьом» «на местах будут зачіщени все, кто виступіл против Януковича и в поддержку бандеровцев» видає страх бандитів і Путіна перед всеукраїнським народним спротивом, адже чисельність російських військ на кордонах явно не достатня для ведення широкомасштабної війни. Та й стан російської економіки не дає змогу вести війну затяжну. У зв’язку з цим незрозумілим і згубним для української державності є відсутність кроків по формуванню і підготовці народного ополчення. Часткова мобілізація лише закрила певні кадрові та технічні прогалини у Збройних Силах, це краще чим нічого, але в цій ситуації явно недостатньо. Абсолютно неприпустимо намагатись зараз роззброїти «Правий сектор» - це понизить і без того скромний оборонний потенціал нашої держави. Навпаки, таке формування треба озброювати і розширювати, включивши його в систему Збройних Сил України. Вимоги сепаратистів «спочатку роззброїти «Правий сектор» і Національну Гвардію, «а потім і ми роззброїмось» нагадує відому українську приказку: «Поцілуй мене в дупу сьогодні, а я тебе завтра – якщо захочу». За такими «вимогами» стоїть бажання лише максимально затягнути час і ослабити український спротив.
    Абсолютно не витримують критики теза про те, що силовий спротив сепаратистам не ведеться через «небоєздатність української армії» і «тотальну зраду в силових структурах». За два місяці існування нової української влади силові структури можна було створити «з нуля», не говорячи про потужну їх чистку. Тих, хто говорить про небоєздатність нашого війська, хочеться запитати: «А бандити-сепаратисти сильно боєздатні?» Переважна більшість з них повірила у свою сміливість лише після тижнів пасивної «політики» нашої влади. Та й на даний момент вони не є надто серйозною військовою проблемою. Проте вони можуть стати (вже стали) проблемою політичною – їх дії деморалізують українське суспільство і нищать залишки авторитету влади, створюють юридичні підстави для агресії Росії і анексії українських територій.
    В ситуації, коли керівництво України є бездіяльним, пасивним і вичікує невідомо чого, будь-який інцидент може спровокувати народне обурення і силове повалення влади в Україні. Цьому, безумовно, допоможуть путінські диверсанти, які розгулюють по Києву, як і по всій Україні. В такому випадку якісь гарантії безпеки українцю та інструменти для спротиву окупантам може дати лише зброя. Спостерігаючи за діями бандитів-сепаратистів у Криму і на Сході бачимо, що зброю порівняно легко можна захопити, прикрившись «живим щитом» з цивільних. Щоб не доводити людей до цього влада має показати, що контролює ситуацію і оголосити надзвичайний стан у зонах дій терористів-сепаратистів. Навряд чи вони довго покатаються по українських дорогах після того, як через кожні 2-3 кілометри шляхи будуть перекриті військовими блокпостами. Я вже не кажу про необхідність перекриття кордону з Росією для унеможливлення пересування підкріплень до терористів з її території. Відсутність чітких рішучих кроків влади у цьому напрямку укріплює в суспільстві думку про змову вищих посадових осіб України з Путіним, і розвіяти ці підозри може лише сама влада.
    Оглядатись на Путіна чи на якісь розмиті неконкретні «угоди» в Женеві, коли є пряма загроза нашій державності, означає занапастити себе. Як можна всерйоз сприймати домовленості з державами, що гарантували цілісність України за відмову від ядерної зброї і не виконали своїх зобов’язань? Невже події останніх двох місяців не переконали нас в тому, що захист нашої власної держави є виключно НАШОЮ приватною справою? Запобігти вторгненню Росії і зберегти НАШУ державу можна, лише перетворивши війну спецпідрозділів на ВСЕНАРОДНУ ВІЙНУ проти окупантів, коли ворог нищиться любими доступними способами і засобами, коли стріляє кожен кущ і кожен будинок. Така війна вже по-суті почалась – на блокпости терористів в Слов’янську чинять партизанські напади групи місцевих мешканців озброєних мисливською зброєю. І хоча терористами всіляко виловлюються журналісти, які намагаються отримати правдиву інформацію зі Слов’янська, правда про низький моральний дух бандитів проходить за його межі, адже всім більш ніж ста тисячам його мешканців рот не закриєш. Пияцтво, грабежі, стрілянина по місцевому населенню – ось улюблені заняття сепаратистів-терористів. І навіть спорудження ними кількаповерхових барикад та гучні заяви їх «вожаків» не можуть пригасити страх бандитів перед неминучою розплатою. Викликають повагу і спроби місцевих мешканців Слов’янська та інших міст Донбасу провести мирні акції на підтримку єдності України. І це – в умовах збройного терору! Напади на ці акції озброєних бойовиків переконують населення територій, де діють терористи, що миром вирішити цю справу не вдасться.

    У такій ситуації своє слово має сказати чинна українська влада. Надзвичайний стан на територіях, де хазяйнують «сепаратисти» (а по суті - терористи) і військова операція – ось спосіб швидкого вирішення «української кризи», а не перемовини з бандитами і безконечні їх вмовляння. ПІСЛЯ чого – амністія для МИРНИХ учасників протестів на Сході і внесення змін до Конституції України, які дадуть змогу вирішувати конкретні економічні, а отже – і соціальні проблеми регіонів України. І чинній владі в Києві треба поспішити розібратися з сепаратистами, щоб цим не зайнявся сам український народ. Бо він може винести заразом не тільки сепаратистів, а й тих, хто отримавши владні крісла, вирішив, що може згори плювати на державу і народ. І винести «ногами вперед».

    Микола Осіпчук
    Автор: , опубліковано тому
    0

    Додати коментар

  10. Є інформація, що в компанії Ахметова "Медінвест" в Кривому Розі вербують "тітушок" і везуть у східні регіони України від проросійської організації "Патріоти Кривбасу". Частину людей також везуть в ці регіони не повідомляючи про мету поїздки. Повідомляють, що займається цим Морозов з департаменту економічної безпеки.
    Інформація про активізацію ворожої агентури надходить і з інших регіонів України. Де СБУ і прокуратура? Чому "жує соплі" МВС, продовжуючи безплідні переговори з сепаратистами в Донецьку і Луганську? Чому в.о. президента не видає наказ на силове знищення сепаратиських гнізд? Чекають, щоб в Донецьк і Луганськ підтягнулось якомога більше людей з проросійської "п'ятої колони"?
    Влада - прокинься! Ваша нерішучість провокує велике кровопролиття. Безкарність сепаратистів породжує їх наступні нахабні дії. Відповідальні за це крім Путіна будуть ще й в. о. президента і посадові особи силових відомств. У випадку виходу ситуації з-під контролю народ просто таку владу перевішає на київських какштанах. Якщо вам наплювати на Україну, подумайте хоча б про себе! Не намагайтесь вирішити питання "мирно" - це деморалізує здорові патріотичні сили і збільшує апетити Путіна і нахабство його агентури. Поки що питання вирішується парою бойових вертольотів чи батареєю самохідних гармат і помірним шумом в західній пресі (російські ЗМІ вже давно в стані війни з нами). Але у випадку бездіяльності влади велика війна неминуча. Вона породить дестабілізацію в самому центрі Європи, створить загрозу для ядерних об'єктів України. Наслідки цього неможливо прорахувати. Дійте - це останній шанс для вас зберегти свою владу. Сміливі і рішучі можуть перемогти чи отримати поразку, боягузи - програють завжди!
    LELEKA NEWS
    Автор: , опубліковано тому
    0

    Додати коментар

  11. До написання цієї статті мене спонукало те, як почали себе поводити люди, яких Майдан привів до влади. Схоже на те, що «промайданівська», влада не знає, як тепер спекатися від активістів Майдану, як перевести увагу українського суспільства на другорядні теми, як не виконати вимог Майдану. А головна вимога Майдану записана в п’ятій статті Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».  Отже – потрібно міняти повністю систему влади і управління в державі. Верховна Рада повинна прийняти закон «Про міські, селищні і сільські громади», змінити виборче законодавство і обирати людей до владних інституцій не за партійною квотою, а від місцевих громад. Зрозуміло, що це справа не одного дня – людей треба привчати і навчати бути господарями на своїй землі.
    На Майдані всіх нас єднало прагнення до Волі і Справедливості, а ще відчуття загрози втрати своєї споконвічної ідентичності. Ще до Вільнюського саміту в мене особисто, і я думаю не тільки в мене, було відчуття небезпеки, що в разі відміни європейського курсу України і повороту її на схід до Росії, отримаємо повну втрату незалежності, а з часом – і своєї української ідентичності. Тому, я думаю, що наша молодь, студенти, можливо й не усвідомлено, вийшли в кінці листопада минулого року на Майдан не тільки захищати наш курс на Європу, а й на захист свого права бути господарями в «своїй хаті», бути українцями. І хоч називають події останніх місяців в Україні революцією гідності, для мене особисто і для мільйонів українців це була, перш за все, Національна  революція. Про це чомусь більшість ЗМІ України не люблять говорити, неначе соромлячись того, що ми є українцями і живемо споконвічно на своїй, Богом даній землі. Який переполох зчинили ті ж самі ЗМІ, коли Верховна Рада відмінила закон Колісниченка-Ківалова. Відразу звинуватили нову владу в утисках російськомовних і всі, як один, почали вести свої передачі іноземною, тобто російською, мовою на підтримку «русскоговорящих». Звернення переляканого Яценюка, який всіх запевняв, що вони з дружиною вдома розмовляють російською мовою, передавали кілька днів підряд, щоб заспокоїти україноненависників.
    В мене виникає запитання: «А хто захистить українців, їхнє право розмовляти українською мовою?». Чомусь ніхто не згадує про те, що ще до 1941 року в східних і південних областях України, в Білгородській, Курській областях Росії, на Таганрогщині і Кубані більшість населення розмовляли українською мовою. Та яке там до 1941 року! Я народився і жив до 15 років в Луганській області, в шахтарському краї і добре пам’ятаю, що ще в 60-х роках і на початку 70 – х більшість населення розмовляли українською мовою, на свята скрізь було чутно українські пісні. І коли зараз нам розказують, що там більшість населення російськомовне, бо так, бачите, історично склалося, то потрібно спитати: «А хто їх зробив російськомовними, хто відірвав від рідного коріння, хто проводив злочинний геноцид і лінгвоцид українського народу?».
    Злочинна російська шовіністична влада, яка під виглядом Радянського  Союзу поневолила інші нації, в тому числі і українців, створювала нову спільноту – радянський народ. Якщо ми хочемо збудувати сильну і економічно незалежну Україну, то повинні ліквідувати це джерело нестабільності, російськомовний елемент українського суспільства. Яким чином? Нагадати їм хто вони, хто були їхні батьки і діди, хто їх зробив російськомовними. Для цього українська влада повинна розробити довгострокову програму розвитку української мови в південно-східних регіонах і в центрі України з обов’язковим закладенням в держбюджет грошей на цю програму. Українська мова повинна стати об’єднуючим чинником нашої держави!
    Військова агресія Росії проти України і анексія Криму показали всьому світові справжнє обличчя сучасної Росії. Для українців, хто ще вірив в те, що ми братні народи, стало очевидним, що перед нами ворог, який ніколи не змириться з незалежною Україною. Ми повинні всі усвідомити, що Україна і Росія перебувають в стані війни, яка йшла всі ці 23 роки незалежності, просто зараз вона перейшла в стадію відкритої агресії. Перемогти цього підступного ворога, у якого значна перевага в військовій силі, можна тільки об’єднавшись в єдиний моноліт, тільки силою нашого незнищенного Духа.
    За час правління Януковича Росія і її ФСБ заклали в Україні розгалужену мережу своїх шпигунів, яку потрібно негайно знешкодити. Поки що вимога Майдану про негайну люстрацію владних структур гальмується новою владою, а це під час воєнних дій неприпустимо. Під час військових дій інформаційна безпека грає надважливу роль. Поки що крім відключення чотирьох центральних каналів телебачення Росії нічого в цій важливій сфері не відбувається. Українські FM радіостанції продовжують крутити пісні російських співаків, які підтримали війну проти України, наприклад – група «Любе», Газманов і багато інших. Центральні телеканали продовжують показувати в прайм-тайм «Вулиці розбитих ліхтарів», «Менти», «Солдати», всілякі спецнази та інший російський агітпроп. Можна тільки уявити собі, як під час війни між СРСР і Німеччиною Сталін дозволив показувати німецькі агітаційні фільми типу «Тріумф Волі». А в нас показують  і вважають це нормальним, аби не розсердити «російськомовних». Продовжують виходити в Україні газети «Известия в Украине», «Комсомольская Правда в Украине» та інші.
    Оборонні заводи в Україні продовжують виробляти військове обладнання для армії Росії, щоб «не залишити людей без роботи». А якщо це обладнання залишить чиїхось дітей без батьків? Як бачимо небезпека для нашої незалежності велика і ми повинні бути в повній бойовій готовності, помилок, які нова влада допустила в Криму, ми не повинні допустити, всі як один повинні стати на захист України! Поки що більшість населення південно-східних регіонів веде себе пасивно, вичікуючи чим все закінчиться біля телевізорів. Це є результатом попередньої політики створення «гомо совєтікус». Тому дуже важлива підтримка Центру і Заходу України, щоб приборкати сепаратистські рухи на Сході України. Дуже важливо зараз, щоб новостворена Національна Гвардія, як найбільш патріотично налаштована, була направлена на підсилення наших збройних сил в східні області. І для гарантії нашої безпеки в протистоянні з Росією наша влада повинна домагатися виконання Будапештських домовленостей від гарантів США і Англії, від ООН і ОБСЄ введення більш жорстких санкцій проти агресора. Тільки спільні дії України і світового співтовариства допоможуть нам вистояти в цій війні.

    Слава Україні! Ми переможемо!

    Автор: , опубліковано тому
    0

    Додати коментар

  12. ОЛЕКСАНДР ПОПОВ, Київ
    Серед тих, хто біля корита влади, питання, хто герой Майдану вже вирішене: це вони (опозиція в кількості 180 депутатів, які буквально завжди були на вістрі всіх подій - особливо на сцені, на чолі з Турчиновим, Парубієм, Порошенком, Кубівим, Соболєвим і т.д.) і Небесна сотня. Але на це питання ще не дав відповіді сам Майдан та Український народ, який гинув під кулями, помирав у лікарнях або під тортурами в лісах, якого вбивали палицями в наметах Маріїнського парку (під наглядом депутатів Партії регіонів), якому відрізали голови менти і «тітушки», не дали відповіді медики і журналісти, які працюють на межі життя і смерті.
    Київський Майдан.15 грудня 2013 року
    Одне можна сказати, що загиблих в ході революції не сотня і не дві (тому що на сьогодні, за даними пошукових груп Майдану, невідома доля понад 150 осіб), але деякі зниклі не мають родичів і про їх пропажу не повідомлено. Або заявлено за місцем проживання і їх пропажу менти не пов'язують з подіями на Майдані.
    Дуже «пощастило» загиблим 20 лютого – вони загинули на дружній території під камерами репортерів, їхні тіла залишилися у друзів і родичів, їх упізнали, з ними змогли попрощатися і відправити в останню дорогу – до лав Небесної Сотні. ( Господь забирає до себе кращих з нас, мабуть тому, що хоче щоб кращими ставали і ми.)
    Зате про загиблих в попередні дні революції, а особливо 18 лютого, ні «генерал» самооборони Парубій, ні «верховний головнокомандувач» Турчинов, ні МВС, прокуратура, СБУ вперто намагаються не згадувати, а ще краще взагалі забути. Тому питання «А яка Ваша в цьому участь?» виникає у дуже багатьох людей.
    На сьогодні не чути, що прокуратура і МВС ведуть роботу з розслідування масових вбивств і зникнення людей в Маріїнському парку 18 лютого. Куди поділися ці люди, якщо вбито, то ким і куди поділися їхні тіла. Опитування сотників і рядових учасників Майдану не проводили (хоча пройшло вже сорок сім днів), не робилося нічого. Якщо запитаєте чому - тому, що пошуки зниклих повинні вести ті менти, які ці тіла і ховали, або допомагали порадою, як і куди їх подіти.
    18 січня, Свято Водохреща (в пластикових стаканчиках - Свячена Вода)
    Кажуть, що не можна виганяти з ментів «фахівців» - нікому буде працювати на їх місці, а ми говоримо - нам не потрібні « фахівці» з приховуванню слідів злочинів, саботажу, вбивств і т.д. Будь-яка адекватна та чесна людина, що пройшла горнило цієї революції, в колективі таких же, як і він, зробить все в сотню разів краще і швидше.
    Як би не чинили опір липові герої пошукам Героїв справжніх, їхні друзі та побратими знайдуть всіх. А якщо Вам хтось розповідає про свій героїзм – попросіть його розповісти повністю всі про три дні його життя 18,19 і 20 лютого (де він був, що робив, у що був одягнений, хто з ним був поруч). Липовий герой або не відповість, або кричати почне про провокацію. Герой справжній просто розповість і його розповідь допоможе не забути інших і дізнатися правду про події цих днів.

    Героями України, загиблими за її честь і свободу, є всі, хто брав участь у подіях Майдану, починаючи з 30 листопада і по нинішній день, і позбувся життя - це думка більшості активних учасників революції. Ми повинні знайти всіх зниклих і загиблих, а також подбати про їх сім'ї. Слава Україні! Слава її Героям!
    Майдан. 20 лютого 2014 року

    Автор: , опубліковано тому
    0

    Додати коментар

  14. Дніпропетровськ. Як повідомляє поінформоване джерело, група з 7 осіб підійшла до КПП № 3, близько 3-ї години ночі і почали кричати, буянити, вдавати з себе п'яних.
    Сержант Мартиненко, який вийшов на шум, попросив чоловіків змінити місце дислокації і вести себе трохи тихше.
    У відповідь пролунали постріли з пістолета Макарова, від отриманих ран Мартиненко помер на місці.
    Далі зловмисники пішли на КПП, де вже підняті по тривозі військовослужбовці відкрили вогонь. Після 5 хвилин безуспішної стрілянини , до КПП були підтягнуті 2 роти особового складу та БТР-80 .
    Злочинці зрозумівши безвихідність ситуації, спробували втекти в напрямку вул. Ю.Савченко, де були затримані військовослужбовцями частини під командуванням старшого лейтенанта Манейли.
    У перестрілці загинули по одній особі з обох сторін, і троє отримали поранення.

    У злочинців вилучили 7 пістолетів Макарова, 2 автомати Калашникова, 4 гранати.


    Автор: , опубліковано тому
    7

    Переглянути коментарі

Завантаження