Військові, економічні і соціальні показники нашої країни дають змогу зробити висновок, що всі резерви розвитку України, як держави, в рамках моделі, що має місце з початку Незалежності, вичерпано. Запас міцності, який залишився нам після розпаду СССР в оборонному потенціалі, виробничих потужностях, підготовлених кадрових технічних і військових ресурсах доходить своєї межі. Ці ресурси або проїдені, або продані, як брухт, їх новими «власниками», або значною мірою фізично та морально застаріли. Таке бездарне розтринькування колосального потенціалу може викликати крім подиву ще сумніви в розумовій адекватності керівництва України практично всіх років незалежності. Але, якщо аналізувати зв’язки всередині української правлячої верхівки, то можна зробити висновок, що, насправді, такий хід подій був закономірним. Дозволю собі невеликий екскурс в історію, тому що без цього важко зрозуміти причини цього, а отже – і причини того, яким шляхом маємо рухатись, щоб відійти від тієї прірви, над якою зависли.
«Політична еліта України»
Розвиток будь-якої країни залежить від політичної еліти – групи людей, яка складає меншість, але є внутрішньо єдиною соціальною сукупністю і виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень у сфері політики. В 1991 році Україна отримала в спадок стару совєцьку партійно-господарську номенклатуру, яка згодом трансформувалась у те, що при президенті Ющенку стали називати «українською політичною елітою». Треба зважати, що в масі своїй ця група складалась не з патріотів України, а якщо такі там і були, то вони не займали якихось ключових посад, і їх вплив на політику держави Україна був мінімальним. Кадри підбирались майже виключно для ефективного проведення політики колонізації України і втрати її населенням української ідентичності.
Тому, після розвалу СССР, частина номенклатури зайняла відверто антидержавну позицію, решта зайнялась задоволенням своїх меркантильних потреб з використанням всіх можливостей державного апарату. Невелика кількість патріотів у владі не могла помітно впливати на вектор розвитку і в подальшому була поступово «вимита» з владних крісел. Шлях в напрямку руйнації економіки полегшувався ще й тим, що були зруйновані «Комітет партійного контролю» і «Народний контроль», а на їх місці «забули» створити органи, які взяли б на себе їх функції по відбору керівних кадрів і стримування владних «апетитів». Ці обставини, а також відсутність на той момент хоча б якихось елементів громадянського суспільства відкрили шлях до влади Януковичу та його «команді», а Ахметову, Пінчуку та іншим олігархам – шлях до захмарного багатства.
Це багатство майже у всіх «українських» мільярдерів (серед яких немає жодного етнічного українця) було нажито з використанням тих чи інших оборудок, які лежали далеко за межами українського законодавства та моральних принципів. Основні з них перелічити неважко: перепродаж російського газу та оборудки з ним, контрабанда, масштабне розкрадання бюджетних коштів, «прихватизація» за копійки великих об’єктів енергетики та промисловості, земельних ділянок і об’єктів нерухомості та спекуляції з ними. «Прибутки» в цих секторах «економіки» були настільки високими, що ні про який розвиток виробництва мови йти не могло. Дійсно, краще вкласти менш ніж півтора мільярда гривень в купівлю «Павлоградвугілля» (тобто, отримати десяток шахт разом з інфраструктурою по ціні однієї – прибуток тут складає не менше 1000% за одну оборудку), ніж будувати на ці гроші завод чи фабрику і чекати кілька років повернення вкладених коштів. А ще – використовуючи своїх людей у владі – перекласти в свої кишені ще й бюджетні гроші. Приклад – те ж «Павлоградвугілля»: до того, як продати все це Ахметову, в нього було вкладено десь 1,5 млрд. гривень бюджетних коштів.
В режимі проїдання совєцької спадщини і тотального розкрадання бюджету економіка України функціонувала всі 23 роки Незалежності. Звичайно, весь цей час країною керували не лише люди з постсовєцьким минулим – ці люди старіли та помирали, на місце тих, які вибули, приходило молоде покоління керівників. «Молоді кадри» підбирались вже під нові завдання – заводи, фабрики та електростанції будувати було вже не потрібно, але треба було вміти гарно «пиляти» держбюджет, обслуговувати існуючі корупційні «схеми» та будувати нові. А ще потрібно було вміти вигравати вибори. Тому, через 23 роки Незалежності в керівних органах держави знаходяться люди саме з таким (негативним) досвідом і зв’язками. Перевиборами до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування в умовах існуючої партійно-політичної системи змінити нічого не вдасться – ті люди, які з «опозиції» переміщаються у владу теж, зазвичай, є продуктом системи. Поодиноких справжніх опонентів система або ламає, або адаптує до гри по своїх правилах, або викидає геть. Намагання обновити систему влади, вводячи туди окремих «хороших» людей, приречене на невдачу саме з цих міркувань. Досвід участі у владі окремих учасників Майдану підтверджує цю тезу – вони розділяються на тих, хто або просто себе нічим не проявив, або тих, хто «засвітився» у діях, які мають ознаки корупції та зловживань владою.
Чи маємо майбутнє?
Серйозні надії на перспективу дає активізація мас в ході Української Революції. Подальший хід революційного процесу буде визначати, яким шляхом піде країна – еволюційним чи революційним. Еволюційний шлях передбачає повільну зміну політичної еліти шляхом входження в неї найбільш яскравих представників Майдану, добровольчих батальйонів, Збройних Сил, волонтерських організацій. Враховуючи масштаби корупції, процес може розтягтися на десятки років. Весь цей час близько 80% населення України буде жити в бідності, виробництво розвиватиметься слабо (його гальмуватиме корупція), рівень освіти буде падати. Соціальні та морально-психологічні наслідки для суспільства будуть в основному тяжкими на протязі згаданих вище десятків років, поки хід еволюції не призведе до перелому негативних тенденцій.
Результат цієї еволюції багато в чому залежатиме від  наявності такого чинника, як Росія та її проросійської «п’ятої колони» в Україні. Ця «п’ята колона» в Україні потужна, як ніде і складається з чиновників, які стоять на антиукраїнських позиціях, олігархів, які розбагатіли за рахунок перепродажу російського газу та оборудок з ним та «Української Православної Церкви (Московського Патріархату)» - вивіски, за якою ховається «релігійна» частина «п’ятої колони» в Україні. А ще – бойовики з «ДНР» і «ЛНР», проросійські активісти, які пішли в підпілля на території Вільної України, непогашений військовий конфлікт на Сході, окупований Крим та агресивна політика Кремля. Тому шлях еволюції політичної еліти України в українську політичну еліту має серйозні ризики, які не дають впевненості в його остаточному успіху.
Революційний шлях зміни еліт передбачає різку заміну державного апарату, тобто - одночасне звільнення значної частини корумпованих чиновників (на першому етапі – близько 120 тисяч осіб), націоналізацію (конфіскацію) активів, які були приватизовані олігархами з очевидними порушеннями законодавства. Це відразу значною мірою розірве корупційні зв’язки у владі та має стати передумовою для глибоких реформ. Вони мають на меті досягти суттєвого росту виробництва, підвищення рівня освіти, зламу негативних демографічних тенденцій, зростання соціальних стандартів. Під час впровадження цих реформ від керівників різного рівня потрібні будуть креативні рішення для розв’язання надзвичайно глибоких проблем. Саме тому не вийде обпертись на чиновників «дореволюційного розливу» з їх корупційним або конформістським досвідом. Їхнє місце мають зайняти «люди з натовпу» – серед яких є багато людей з відповідною освітою, корисними для вирішення завдань державного будівництва вміннями і навичками та великим бажанням працювати. Посилання на те, що ці люди «недосвідчені в питаннях управління», не є перепоною для зайняття тієї чи іншої посади – відсутність «досвіду» роботи в українських органах влади означає, крім іншого, що вона не є ланкою тієї чи іншої корупційної «схеми».
Мотивація «чиновників з народу» буде на дуже високому рівні – адже це схоже на виграш у лотерею, де призом є підйом на кілька щаблів по соціальній драбині. Звичайно, не всі нові управлінські кадри виявляться на висоті. Нічого страшного – через кілька місяців на місце тих, хто не справився, в результаті ротації, прийдуть нові люди. В світовій практиці реформи такого типу вже були – згадаймо, наприклад, Японію після Другої Світової Війни, і вони були успішними. Немає підстав вважати такий шлях безперспективним для України.
Залишається відповісти на питання: «Яка політична сила (чи сили) здатна (здатні) провести такі реформи?» Враховуючи ту обставину, що «розкручені» політичні партії в Україні є або відверто олігархічними проектами, або проектами з непрозорою схемою фінансування (тобто – за ними також можуть стояти олігархи), відповідь на це питання буде невтішною – таких партій наразі немає. Сподіватись на те, що в результаті еволюції така сила з’явиться найближчим часом, не має підстав – сучасні партії є, по-суті, школами корупції. Ще в 2005 році мені на очі потрапили результати дослідження, згідно з яким 80% партійних коштів тупо розкрадались функціонерами. А ще – продаж місць в партійних списках представникам бізнесу або зняття з виборчих перегонів за «окрему плату». А ще – «технічні» кандидати та «технічні» партії, і т. д., і т. п. Але ж саме функціонери зазвичай є кандидатами від партій на різні виборні посади! Очікувати, що партійний функціонер, який пройшов подібну «школу», буде опікуватись реформами – невиправданий оптимізм.
Політичний проект середнього класу
Висновок, який можна зробити зі сказаного вище, один – для проведення рішучих реформ потрібна політична сила, побудована за новими принципами, з прозорим фінансуванням «не з однієї руки», яка складається з людей, зацікавлених в рішучих реформах. Загалом, в цьому зацікавлене все населення України за винятком олігархів, членів їхніх сімей та людей, які їх обслуговують. Тих, хто його здатний реалізувати, значно менше – людина, яку поставили на межу виживання, про політику не думає, вона намагається вижити. В країні, однак, є прошарок людей, зацікавлений у встановленні справедливих і твердих правил гри, які вигідні і решті населення і спроможний їх встановити. Це середній клас – громадяни, чий рівень доходів і добробуту вищий ніж у основної маси громадян, але які не мають своїх куплених суддів чи бандитів, що їх захищали б. В Україні НЕМАЄ ІНШИХ ЛЮДЕЙ, які були б здатні створити політичну силу, що може провести необхідні реформи.
Багато хто каже, що вже й так є дуже багато партій і створення ще однієї «розпорошить сили». Такий аргумент нагадує мені пораду людині, яка хоче купити собі автомобіль, не робити цього на тій підставі, що автомобілі, мовляв є вже в багатьох людей і можна їздити на них. Можна, звичайно, спробувати під’їхати й на чужому автомобілі, але пункт призначення його господаря і пасажирів швидше всього будуть відрізнятись. Треба дивитись правді у вічі і визнати, що партії, яка захищає середній клас, в Україні поки що НЕМАЄ.
По своїй природі середній клас зацікавлений в рості добробуту населення країни, адже основна маса середніх і малих підприємців прямо чи опосередковано зорієнтована на обслуговування цього населення і зацікавлена у підвищенні його купівельної спроможності. Тому «партію середнього класу» з програмою реформ зорієнтованих на середній клас підтримає і значна частина населення, яке також потерпає від корупції, бюрократії та безробіття. Така підтримка тим більш імовірна, що революційні настрої ще не пішли на спад – потік добровольців в Збройні Сили та добровольчі батальйони, багато волонтерських груп і окремі волонтери є підтвердженнями високої громадянської активності. Армії допомагають не лише підприємці чи люди з порівняно високими доходами – військо часто спонсорують пенсіонери, які віддають останнє. Зауважу, що аргумент «давайте почекаємо кінця війни», враховуючи написане трохи вище, не витримує критики. Невідомо, коли ця війна закінчиться, а після війни зубожілі населення та середній клас чи зможуть фінансово (та й просто фізично – через втому від війни) витягнути таке завдання. Навпаки – саме під час цієї війни ми маємо найбільш активне і консолідоване населення та найкраще розуміємо і відчуваємо наші проблеми. Тому потрібно приступати до створення «партії середнього класу» якомога швидше – це завдання має найвищий пріоритет. Адже від успіху чи невдачі реалізації цього політичного проекту залежить майбутнє України, а отже і майбутнє всіх нас.

Микола Осіпчук

Автор: , опубліковано тому
0

Додати коментар

Завантаження